Сторінка:Куліш Пантелеймон. Чорна рада (Краків, 1943).djvu/173

Цю сторінку схвалено

хоч послі й приняв слушну кару од гетьма́на Дорошенка: пропав під кия́ми собачою смертю.

Так то той щирий козарлюга і піп, Іван Шрам Паволо́цький, і славний рицар Сомко Перея́славський, не врадивши нічого супротив лихої української долі, полягли од беззаконного меча шановними головами. Хоч же вони і полягли головами, хоч і вмерли лютою смертю, та не вмерла, не полягла їх слава. Буде їх слава славна поміж земляками, поміж літопи́сами, поміж усіма розумними головами.

*

Тут би мені скінчити свою історію про ту чорну раду, про ту запорозьку оману; та хочеться ще озирнутись на тих, що послі тої біди остались живі на світі.

Одправивши по пан-отцеві по́хорони, поплакавши та пожурившись, Петро не довго загаявсь у Паволочі. Думав би іти на Запорожжя і розпродав усе своє добро, та я́кось і звернув мислі на Київ. Опинивсь козак коло Хмари́ща. Звонтпив однак, та й дуже, ізблизившись до хутора. Ворота були не причинені; не стеріг їх Василь Невольник.

— Мабуть ніхто не вернувсь у Хмари́ще! — подумав Петро; серце занило. Іде до хати. Квітки коло хати позасихали і позаростали бур'яном. Як ось чує — наче хтось співає стиха. — Боже мій! Чий же це голос?

Біжить у хату, одчинив двері, аж так! І Леся й Череваниха обидві в пекарні.

— Боже мій милий! — крикнула Череваниха, сплеснувши руками.

А Петро, як ускочив у хату, то й став у порога, як укопаний. А Леся як сиділа на ослоні коло стола, то так і осталась, і з міста не зворухне́ться. Та вже Череваниха почала́ Петра обнімати; тільки вже тепер пригортала до себе з щирим серцем, як рідного сина. Петро тепер уже сміло підступив до Лесі, обняв і поцілував її, як брат сестру; а вона аж слізоньками вмилась. Довгенько з радощів не змогли до себе прийти; плакали, сміялись, розпитували, і одно одному перебивали.

Як ось — у двері сунеться Черевань. Насилу переступив через поріг од радости: тільки „бгатіку!” та й кинувсь до Петра, розставивши руки; обіймає, ці-