відати в'язня, так може таке почуєш, що лучче б тобі на цей час позакладало.
— А той йому: — Та я й сам рад звідси заздалегідь убраться. Знаю добре на яку прийшов ти сповідь.
— Ну коли знаєш, то й лучче, — каже запорожець. — Гляди ж, не входь сюди до са́мого ранку. Він після сповіді засне.
— Засне після твоєї сповіди всякий! — бурчав, зачиняючи двері, сторож.
Він же виходить у одні двері, а Кирило Тур входить у другі. Увійшов і зараз запер двері. Гляне, посвічуючи по глибці каганцем, аж у кутку сидить на голому ослоні Сомко́. Одним залізом за по́перек його взято і до стіни ланцюгом приковано, а другі кайдани на ногах замкнуті. У старій подраній сірячині, без пояса і без сап'я́нців. Усе харцизяки поздирали, як узяли́ до в'язе́ння; тільки вишиваної сріблом та золотом сорочки посо́вістились ізнімати. Вишивала ту сорочку небога Леся; і по ковніру, і по пазусі, і по ляхівка́х широких рукавів повиписувала голубонька сріблом, золотом і блакитним шовком усякі квітки й мере́жки; а Череваниха подарувала її безталанному гетьма́нові на пам'ятку гостюва́ння в Хмарищі. Так оця тільки сорочка зо всього багатства йому осталась; і чудно і жалісно було б усякому дивитись, як вона у тій мізерній глибці із-під старої сірячини на гетьма́нові сіяла!
Постановив Кирило Тур на вікні каганчик, а сам зблизивсь до понурого в'язня. Той дивиться на йо́го мовчки. Достав запорожець із-за халяви ножаку і показує Сомкові. Той ізвів до неба очі, охрестивсь:
— Що́ ж? — каже, — роби, що тобі сказано робити.
А Кирило Тур сипким, гугнивим голосом:
— Хіба ж тобі не страшно вмирати?
— Може б мені, — каже Сомко, — й страшно було, якби не було написано: „Не убойтесь от убивающих тіло, душі же не могущих убити…”
А Тур каже: — Та це ти так мізкуєш, поки не почув заліза за шкурою. Ось ке лиш, я трошки різону по груди́ні…
— Адова утробо! — крикне тоді Сомко. — Невже тобі мало моєї крови? Ти ще хочеш навтішатись моїми
