— Гарбуза? Ні, не гарбузом тут пахне, коли сама дала війтенкові каблучку.
— Годі, годі квакати! — кажуть карма́зини. — Побачимо ось, чия ві́зьме.
— Розводьте бойців! — кричать інші.
— Якже їх розводить, коли не згодились, чи на пістолях, чи на шаблях? Нехай розсудить пан-отець. Скажи нам, будь ласка, пан-отче, — обернулись до Шрама, — як лучче дознати суда́ Божого, чи пістолями, чи шаблями? От брат стає за сестру, а жених за себе і за все міщанство. Коли жених поляже, нехай потішаться карма́зини; як же поляже карма́зин, тоді дочку нам подавай хоч лусни! Не сховаєшся од нас ні за високими ворітьми, ні за привілеями!
— О, щоб вас Господь побив праведним громом! — каже тоді Шрам.
— За́ що це ти нас так проклинаєш5 — каже зумившись, громада.
— О го́лови сліпії і жорстокі! — глаго́ле знову Шрам. — Як збирається на небі хуртовина, то й звірюка забуде свою ярость; а ви перед самою бурею заводите криваві чвари!
І помчавсь од їх нео́бзир.
У Борзні́ заїхав Шрам одпочити до сотника Білозерця. Білозерець був старосвітський сотник, іще то з тих, що перші озвались потиху до батька Богдана: „Єднай, батьку, Україну, а ми тебе виручимо”. Так знав його Шрам добре, і були вони приятелі́.
Тільки що доїжджає до воріт, аж сотник виїжджає з двора. Пізнав Шрама, і сам не знав, що́ робить од радости.
— Ну, батьку, — каже, — у са́му годину завітав ти до нас у гості!
— Бачу я й сам. Бодай лучче нічого не бачити!
— Куди ж оце?
— Та в Бату́рин же, до навісно́го діда Васюти.
— Е, уже раду рушили!
— Як?
— А так. Ось заїдьмо лиш до господи.
Заїхали, ввійшли до світлиці, сіли кінець стола. Тоді Білозерець і почав розказувати.
