— Повернись, — каже, — сякий-такий сину!
Сердега повернувсь, а він йому так одважив ки́єм по пле́чах, що аж кістки захрумтіли. Однак Кирило Тур показав себе добрим запорожцем: і не зморщивсь, і не застогнав.
— Знай, ледащо, як шанувати козацьку славу! — сказав батько Пу́гач, положив кий та й пішов собі геть.
Дивлячи́сь оддалеки́ на запорозький прочухан, Петро поміркував, що не багато Кирило Тур видержить таких гостинців. Жаль йому стало нетяги; підійшов до йо́го, чи не дасть якого завіту сестрі та матері.
А Богдан Чорногор думав, що він хоче попро́бувати, чи крі́пкі в Тура плечі; заслонив свого побратима спиною, схопи́всь за шаблюку та й каже:
— Море! А не попущу́ усякому захожому знущатись із мого побро! Доволі їй своїх братчиків.
— Багацько ж, мабуть, і в тебе в голові мозку! — каже Кирило Тур. — Пусти його; це добра людина: у багно тебе не втопче, як зав'язнеш, а хіба з багна витягне. Здоров був, братіку! Бач, як гарно в нас трактують госте́й? Це вже не гарячі млинчики, пане брате! Вип'ємо ж по коряку меду, щоб не так було гірко.
— Пий, брате, сам, а я не буду, — каже Петро, — щоб іще ваші діди не звеліли оддячити тобі києм.
— Ну, бувайте ж здорові, братці! — каже Кирило Тур; — вип'ю я й сам.
— Що сказати матері та сестрі? — поспитав Петро.
Згадавши про матір та про сестру, Кирило Тур похилив голову, далі й каже з пісні:
Ой которий, козаченьки, буде з вас у місті,
Поклоніться старій неньці, нещасній невісті:
Нехай плаче, нехай плаче, а вже не виплаче,
Бо над сином, над Кирилом, чорний ворон кряче!
— Це таки й станеться з тобою, превражий сину! — каже підхо́дячи один січовий дід; а за ним іде ще троє. — Не вповай, — каже, — на те, що молоді тебе
