Та, стиснувши коня острога́ми, і помчавсь од них, наче той вихор. За ним повіявсь і батько Пу́гач із своїм чурою. А бідолашні вернулись у хату та й заголосили, наче по ме́ртвому.
— Не вбивайсь, пані-матко, — каже тоді Петро: — може, ще все гаразд буде. Романовського Кут недалеко: Кирило може хутко й вернеться.
— Як виросте трава на помості, — шепче сама собі сестра Кирилова.
— Голубчику мій! — сказала Петрові стара Тури́ха. — Зроби ти мені, нещасливій матері, таку ласку, піди до Романовського Кута, до тих проклятих запорожців, та подивись, що вони з ним робитимуть. Ох, ма́буть, він провинивсь перед товари́ством! А в їх нема ні крихти жалости. Піди ти, мій голубе сизий, та сповісти нас, що вони з ним чинитимуть! Хоч звісточку нам передай, чи ще він є на світі.
— Добре, — каже Петро (жаль йому було сердешної бабусі), — піду, — каже, — немов принесу вам потішну звістку.
— О, поможи тобі, Господи! — кажуть разом обидві, та й випроводили його з молитва́ми.
Урочище Романовського Кут і мала дитина показала б у тій околиці, а найбільш тепер, як усяке говорило про Йвана Марти́новича (а він стояв ко́шем у Романовського Куті). Зробила той кут якась річка самотека, павши у річку Осте́р, у лузі. Росли там над водою старі дуби́ з березами; вони й місто скрашали, і холодок запорозьким братчикам давали.
Іще оддалеки зачув Петро глухий галас, мов на ярмарку. Підійшов ближче, аж справді тут неначе ярмарок. Назбиралось люду незчисленна сила, і все то була сільська чернь, мужики, що позіхо́дились грабувати Ніжень, як приобіцяв їм Брюховецький. Обідрані кругом, у чорних сорочках: мабуть, самі бурла́ки та гольтяпаки, що, не маючи жадного притулку, служили тільки по броварях, по винницях та ще по лазнях гру-
