ро́м, у Романовського Куті, наші і кош заложили. Сьогодні тривай, чи й сам Іван Мартинович не прибуде з отаманням, а к завтрьому ік ранку щоб і бояри царськії не над'їхали. Чорний люд збирається під Ніжень, як сарана. Кажуть, у Ніжені під раду великий урожай на карма́зини…
У Петра од таких річе́й аж мороз пішов поза шкурою. Перш усього подумав він про свого пан-отця, і вже хотів був бігти до хутора, щоб його сповістити, та згадав, що пан-отець у дорозі. Друга його думка була про Лесю: боявсь, щоб якне́будь і їй у козацьких чварах не досталось; а ще більш боявсь, щоб Кирило Тур, під цей каламутний час, удруге не вкрав її, так як у Києві. Що ж тут чинити?… „Заведу про неї річ із запорожцем!” та й натякнув про Лесю.
— Ге-ге-ге! — каже зареготавши запорожець. — Невже ти ще й досі не викинув з голови тії́ дурниці? Мені здавалось, до́сить пустить чоловікові з пів ведра крови, щоб одумавсь; аж, мабуть, ні! Мабуть, вас няньки вже змалечку загодовують такою кашею, щоб і з сивим волосом не перестав чоловік липнуть до баб!
— А ти, вразький пруди́усе, — каже сміючись Петро, — невже б то занедба́в дівчину, що бивсь за неї мов скажений?
— Пху! — аж плюнув з серця запорожець. — Став би я тепер думати про таку пакость! Один тому час, що чоловік іскрутиться. Тепер давай мені хоч копу таких дівчат, то їй-Богу — от велике слово „їй Богу” — усіх оддам за люльку тютюну!
Полегшало в козака на душі.
— Ну, куди ж, — каже, — оце ти ідеш?
— Та от бач, божий чоловік звелів мені проходжуватись по пущі, а баби мої… — це сестра моя, коли хоч знати, а там у хаті ще й мати є… — так баби мої не ймуть віри, що я одужав. Та вже я їм сьогодні докажу́, що пора їм од мене одчепитись: осідлаю коня та проїду по полю так, щоб аж ворогам було тяжко, як мовляв Черевань. А що́ бак Черевань?
— Тут із нами у Гвинтовки, — каже Петро.
— Так ми з тобою сусіди, — сказав запорожець. — Ну, братіку, будемо ж тепер жити мирно, коли
