— Коли так, — сказав упевнено Мурад, — він обікрасти не міг. Це хороший мурин. Він знає турецьку мову.
До гурту вибіг служник готелю.
— Ну, чого зібралися тут? Розходьтеся, а то поліція наспіє! Чуєте?
Поліція — гість мало бажаний, і тому люди почали розходитися.
— Що він зробив, той мурин? — спитав Мурад, привітавшися до служника.
Служник незадоволено підвіє голову до неба.
— Хіба їх розбереш? — сказав він: — всі в один голос кажуть, що американцям невільно спати під одним дахом з неґрами.
— Слухай, — здивувався Мурад, — та він же теж американець… Ще й вчений.
— Та він чорний, а вони — білі. Кажуть, що такий закон в Америці. Там неґри живуть в окремих домах… А ми хіба знали це?
— А як же було на пароплаві? Вони ж разом приїхали.
— Звідки мені відомо, як було на пароплаві, — розсердився служник: — чого ти причепився до мене, як будяк… Ну, ось він уже й виходить.
З готелю вийшов чоловік з чемоданчиком і подався вулицею. Мурад, пішовши за ним, перед ліхтарем забіг наперед. Мурин був дійсно той, що вдень привітався до нього за турецьким звичаєм.
— Вас скривджено! — сказав Мурад, спиняючи свойого знайомця, — але мене теж, ви ж бачили. Слухайте, невже в Америці дійсно чорна людина не може спати в одному домі з білими?
— Це дійсно так, — сумно сказав чорний: — і коли мурин заходить до ресторану, що не призначений для неґрів, йому не дають їсти.