тижні, забула вже — давнє діло, а пам'ять у мене зрешетіла, — знаю тільки, добре знаю, що не в піст, бо ми в той день вечеряли вареники з сиром. День був буденний і скоромний. Приходить Наум, соцький, загадує: завтра усім іти в церкву до служби.
— Що воно за притча така? — питає у його мати, — що там таке в церкві буде, щоб усім іти?.. Та яка там і служба в будень?
— Там вже почуєте яка… безпремінно, щоб усі приходили: молебство буде. Завтра, значить, роковини волі, наше свято.
Вертаємося ото другого дня з церкви. Антін минає свій двір.
— Куди ти, Антоне? — питаю.
— Треба.
— А обідати?
— Я до обіду вернуся.
Пішов. Мені й не вдогад, куди він; хоч-би хто й зарізав мене, так би зроду-віку не вгадала. Невзадовзі вернувся він, — такий веселий, всміхається, твар йому аж сяє, наче роса на сонці.
— От, каже, оскому збив, дак так що збив: на всі заставки виправ!
— Що? кого? — дивуюся я.
— Нікого більш, як не його.
— Та кого се?
— Отого лисого чорта, пана…
— Нашого?
— Який він наш!.. у нас тепер, опріч бога, нема пана… Ну, та й виправ же!..
— Та за що-ж? та як-же ти посмів?
— Я не сміявся! А за що, питаєш? За те, що чому він в церкві не був?.. забув який сьогодні день?.. Тепер пам'ятуватаме… Ну, та й виправ же!
— Буде-ж тобі тепер!.. наробив ти лиха! Пропали ми!.. — та як згадала я отой клятий мішок, так уся й