вийняв із рота люльку і цвиркнув крізь зуби, так, що слина долетіла аж до порога від столу.
— Добрі-б тобі гроші дав, — говорив Мошко.
— Годі! Сказано — не продам! Доки живий не продам.
— Чому?
— Тому, що не хочу!
— Чому «не хочу»?
— Тому, що не хочу й годі, і відчепись; пристав, наче кліщ до ягниці… той ланок мене до смерти догодує.
— А як помреш? Ну? За пазуху з собою не візьмеш… А я-б… я-б… ой, ой і догодував-би тебе і поховав, та ще як!... цм! цм! — Мошко зацмокав і облизався…
— Бач, невіра, що вигадав: він мене поховає! Не діждав-би ти про це й думати.
— Ну, ну, Науме! ти не сердься; ти розкинь головою; а голова в тебе не абияка, золота; коли-б у мене така голова!
— То-б рабином був? — перебив Олешко.
— Що рабином! Слухай, Науме: кому піде на спадщину твій ланок? Хіба тому?
Мошко не договорив кому. Олешко й без того догадався, на кого він натякає, і відповів:
— Тому я ось що дам! — Олешко скрутив дулю. — Нехай він подавиться тим, що я дав за дочкою! Громаді покину, на школу запишу, от кому.
— Пхе! Велика вам користь з тієї школи! Як з цапа вовни…
— Про те вже я знаю; а щоб продав, — доки живий, свій предківський ланок, — ні во вік!
Довго ще Мошко частував Наума, довго влещував його, та нічого не здобувся: Наум, як затявся, з чого почав, на тому й скінчив: «не продам! Та ще, щоб у