бованчика, той подякує молотничком на день; кому два, той деньок покосить; а за п'ять — три дні попожне; прийде свій час, і позику верне. Отак треба з людьми»…
Хто зна, чи довго-б баба Явдоха поринала в своїх споминках і куди-б її занесли її думки-гадки, коли-б вона не почула, шо поблизу скрипить віз і знайомий голос гукає: «Гей, Соловий! Гей… Гей, Перістенька!»
Явдоха скинула очі туди, де рипіло, і мовила:
— Він, він! Його періста корова, його й голос. А ну, вези, вези; та куди то ти привезеш? Якої ти мені заспіваєш, пане Походенко!
Походенко віз жито. Порівнявшись з Явдохою, він жадної уваги на неї не звернув, немов і не бачить її. Собкаючи на Солового та хвиськаючи по вітру пугою, Походенко ніби навмисне відвернувся, щоб не бачити баби Явдохи.
— Чи бач! Чортова хамиза, — подумала Явдоха, — наче мене й не бачить і на добрий день не скаже! Навіки-б тобі повилазили!
— Здоров був, батьків сину! — озвалася Явдоха, умисне говорячи замісць імення «батьків сину», щоб нагадати Походенкові, шо він безбатченко.
Походенко, повернувшись трохи до Явдохи, мовчки кивнув їй головою. З такої неввічливости баба Явдоха аж затремтіла; одначе й виду того не подала. Здержливо, навіть ласкаво мовила:
— Ось спинися на часиночку, батьків сину! Щось маю тобі сказати.
— Тпрру!... Кажіть швидче, не гайте мене.
— Звідкіль, батьків сину, житце везеш? Поможи тобі боже!
— Спасибіг! З Харкового підмету.
— Так я й думала: жито, як те золото; зараз знати, що з Харкового підмету. А скільки нажав?
— Три копи та десять снопів.