Не весело на світі жить,
Коли нема кого любить.
От-так і їй, одній-єдиній,
Ще молодій моїй княгині,
Красу і серце засушить
І марно згинуть в самотині —
Аж страшно. А вона молилась
І жить у Господа просилась,
Бо буде вже кого любить.
Вона вже матіръю ходила,
Уже пишалась і любила
Своє дитя; і дав дожить
Господь їй радості на світі —
Узріть ёго, поцілувать
Своє єдинеє дитя
І перший крик ёго почути...
Ох, діти! діти! діти!
Велика Божа благодать!
Слёзи висохли, пропали,
Сонце просияло,
І княгиня з дитиною
Не тиєю стала:
Ніби на світ народилась,
Гралась, веселилась,
І княжні своїй маленькій
Сорочечки шила,
І маленькі рукавчята
Шовком вишивала,
І купала, й колихала,
Сама й годувала:
Бо княгині тілько вміють
Привести дитину,
А годувать та доглядать
Не вміють княгині;
А потім оха: „забуває
Мене мій Поль, або Филат!“
За що ж воно тебе згадає —
|