гістьми й відїздили порожні, зливався в якийсь дивний гамір й гудіння, подібне до того, що уноситься над пасікою в горячий, літний день. Тисячі очей піднімалися що хвилини вгору і вдивлялися напружено в блакитний простір, стараючись віднайти в ньому те, чого всі так нетерпеливо дожидали.
А день був гарний, ясний, горячий, як серед жнив, хоч це щойно кінець травня. Чим дальше йшло до вечора тим більше линув від піль той легіт весняний, в якому і запах трав і квіток розцвилих і той своєрідний запах чорнозему, зливалися в одну воню, так добре знану синам степового народа. Ринув з українських піль той легіт, що в йому одвічна тайна молодости скривається, той легіт, що із душ людських пил буденщини стрясає і мовою мрій недомріяних, снів позабутих до душ тих говорить, на летунський майдан і змагався із тим, що йшов від трибун, змагався й перемагав його. І поринав він у душі того людського моря, що хвилювало на трибунах й нагадував Київцям, що крім їхніх камянистих й асфальтових вулиць, величніх будинків й обелісків, що сковують їх й втискають в рямки буденщини, є ще широкий степ, зелений та квітчастий, від якого вони — діти того степу відбилися, ох як відбилися далеко…
Камяне місто й зелений степ!…
Аж нараз здійнявся живіший гомін понад трибунами, море голов повернулося у той бік, де був вхід на летунський майдан. Всі дивилися туди, кудою крізь широкі ворота заїздили повозки, на хвилях уст неслися слова:
— Ось вже й пан гетьман їде!
А там від гетманського терему, крізь обставлені густою юрбою видців вулиці, протискався ряд повозок, везучих пана гетьмана і його почот. Перед повозками на білих конях сердюки.
В блакитних, нашиваних золотом жупанах, в шапках смушевих, островерхих — мов живі тіні забутих предків, їхали вони.
