Крізь широко розкрите вікно вливалися ясні проміні заходячого сонця, розсипаючись золотими меріжками по кімнаті. Спинялися на широкому столі, що закиданий паперами стояв проти вікна, то довгими смужками пробігали по протилежних стінах, граючись з численними картинами, що видніли на них та розгублювались по кутиках, з яких поволі висовується вечірній сутінок.
Степан Артименко сидів біля стола й писав. Цебто не писав а говорив у диктоґраф а чорні стрічки одна за одною виростали на вузеньких листках паперу.
Спішився.
В передній кімнаті вже з десять хвилин ждав хлопчина з друкарні на скрипт, що мав заповнити останню сторінку новинок вечірного видання «Київських Вістей» великої ґазети, що появлялася тричі в день, якої саме хронікарський відділ вів Степан Артименко. Від часу до часу долітав із сусідних редакційних кімнат гамір та стукіт машинок до писання, який мішався із голосом Степана та вуличним гамором, що линув у кімнату крізь розкрите вікно.
Ще одно-два речення і скрипт був готовий.
— А гей там, друкарня! — кликнув Степан Артименко піднімаючись ізза стола.
Відчинилися двері й в кімнату ввійшов замурзаний хлопчина, що був на посилках між редакцією та друкарнею, що поміщалася на долині.
