Сторінка:Зубенко Іван. Галина (1934).djvu/130

Цю сторінку схвалено

Божевільними поцілунками покриває мертвий папір фотоґрафії.

— Моя… кохана… єдина! Хочу… простити… забути…

— Що?! Забути! Зраду?! Чорну зраду?!! Ні!.. Геть! Геть з серця! Вирвати з душі!

І рве на шматки портрет у дикім запалі.

— Де ж… де рятунок?

Ага… є… ось…

Намацав у комоді, дістав блискучого „Нагана” — вірного товариша походів, боїв.

— Не зрадь же мене й тепер… Зроби останню прислугу…

Поклав на столі.

Сів.

Останню записку.

„Прошу нікого не обвинувачувати”…

Рука простягнулася до смертоносного знаряддя…

 
19. ВОСКРЕСЕННЯ.
 

Веселий вечір великого міста.

На головних вулицях — море світла. Попри ясні лямпки елєктричного освітлення й світлян і реклями, — ще й кожне виставове вікно кидає на вулицю сніп кольорового світла.

Ось виблискують срібні й золоті речі з самоцвітним камінням: перстені, медальйони, годинники, ковтки, дармовиси, торбинки, браслети й тому подібне. Іскряться, переливаються, вибухають жмутками ріжнокольорового проміння; тішать око.

Ось підморгують до веселого глядача елєґантні воскові пані й панове — в наймодніших плащах, хутрах, нагортках, мантильках.