Сторінка:Зубенко Іван. Галина (1934).djvu/129

Цю сторінку схвалено

Ромцю! Тобі потрібна моя допомога? Бери її! Я все-все зроблю для тебе…

— О, друже мій єдиний!

Наблизився до неї. Обняв. Схиляв уже своє обличчя до її. З прижмуреними очима й піввідкритими, гарячими устами чекала вона того, що мало статися — поцілунка, що його так довго-довго чекала.

Ось-ось…

Та що це?

Чує Роман, що він — немов деревляний. Пустка в душі… Мертво в серці.

— Не те… не те!..

Відштовхнувся. Відвернувся до вікна.

Спершу здивувалася, потім почула себе ображеною.

— Що це означає? Ти жартуєш?

— Прости, Ольго… Я справді хворий… Залиш мене…

— Якийсь несамовитий!..

— Зясую тобі все… потім… А тепер іди… іди, Олю… Лиши мене самого… Я завтра прийду до тебе…

— Чудний ти… Ну, гляди ж: я чекатиму…

— Добре… добре…

Вона вийшла.

І знову в передсмертних муках забився в клітці ранений звір.

— Не те… не ре!.. Що робити? За що вхопитися? Хоч би гілочка!.. Хоч би солімка!..

Скорим кроком кинувся до комоди… Відсунув шухляду. Нервовим рухом перегортає в ній усе, риється, шукає чогось.

Ось… ось!..

— Галочко! Серце, душе моя! Кохаю… тебе… тебе!..