Насунула темна ніч. Вітер зривав із стріх солому, кидав по калюжах. Навколо мряка; дощ стояв, бився об листки; а дерево плакало, сльози котились і тихенько падали на брудну землю.
І раптом шумів грізно грім, гонив по небу чорні хмари і одгукувався по вулицях.
Дядьки йшли біля тинів. Один став. Просвистів лісовий вітер і заховався в повітках.
Знову рушили, вийшли за село.
Десь прокричав півень, задзвенів відгук глибоко в серці, перетрусився маленькою мрякою.
За селом починався степ. Безмежний океан клонився од вітру тугою, пересипався холодними краплями, хитав тендітні пелюстки квіток.
Постаті дядьків спускались у кручу. Вітер проносився, бубонів по листках верб…
Дядьки, як їжаки, повтягували голови; Федось Перевуд нахилився до товаришів.
— Хлопці, знайте, що продав воли.
Дядьки стояли і щільніше насували на плечі сіряки.
Мовчали; тільки один, з кучерявим чубом, затяг тихенько пісню.
Грім не переставав, по кручі шуміли потоки каламутної, перемішаної з глиною, води.