— Що ви хочете цим сказати? — спитав Кромарті.
— Колії вже більш немає, потяг далі не піде.
Отаман Кромарті вийшов з вагону, Філеас Фогг не хапаючись теж пішов за ним. Обидва підійшли до кондуктора.
— Де ми стоїмо? — спитав Кромарті.
— В селищі Кольбі — відповів кондуктор.
— Ми тут зупинились?
— Звичайно. Залізниця ще не скінчена.
— Як не скінчена?
— Та так. Лишалось викласти частину в п'ятьдесят миль завдовжки, між цим місцем і Аллагабадом. Там залізниця починається знов.
— Але ж газети оголосили цілковите відкриття залізниці?
— Що ж робить, пане, газети помилились.
— Однак ви даєте білети з Бомбею до Калькути? заперечив сер Френсіс Кромарті, починаючи сердитись.
— Так, але пасажири знають, що від Кольбі до Аллагабаду вони повинні переїхати своїми засобами.
Сер Кромарті був розлютований. Паспарту міг би вбити ні в чім невинного кондуктора й боявся глянути на свого пана.
— Сер Френсіс, — спокійно сказав містер Фогг, — коли ви згодні, давайте порадимось, як доїхати до Аллагабаду.
— Але ж, містер Фогг, мова йде про несподіванку, яка може багато пошкодити вашій справі.
— Ні, сер Френсіс, я це передбачав.
— Як, ви знали, що залізниця…
— Ні, але я знав, що раніш, чи пізніш повинно трапитись щось, що мене затримає. Через те нічого не втрачено. У мене ще два дні зайвих. З
