Паспарту раз-по-раз находив на другий поверх і знову спускався вниз.
Години йому видавались без краю довгими. Він підслухував під дверима свого пана й не вважав це негарним. Він заглядав крізь щілину в дверях і гадав, що має на це право. Паспарту кожної хвилини чекав чогось страшного. Часом він згадував про Фікса, але не так як недавно, бо вже не гнівався на нього. Той помилявся, як і всі инші, відносно Філеаса Фогга й тому стежив за ним і заарештував, певний того, що виконує свої обов'язки, тоді, як він сам… Ця думка мучила його й він вважав себе самою найгіршою людиною.
Як Паспарту дуже вже важко ставало самому тужити, то він стукався до містріс Ауди, входив у її кімнату, сідав в куток і мовчки дивився на зажурену пані, що ввесь час перебувала в глибокій задумі.
Коло семи з половиною годин увечері містер Фогг запитав у містріс Ауди чи не може вона приняти його? І по де-якім часі зайшов до її кімнати, причинивши за собою двері.
Філеас Фогг взяв стілець і сів проти молодої пані біля каміна. Обличчя його було спокійне, як завше. Яким він був до виїзду з Лондону, таким зостався й тепер. Майже пять хвилин він сидів мовчки. Потім звіз очі на містріс Ауду й промовив:
— Перш за все, шановна пані, я прошу у вас вибачення за те, що привіз вас до Англії.
— Вибачення!.. — перебила молода жінка, хвилюючись.
— Дозвольте мені скінчити, — казав далі містер Фогг. — Коли я вирішив вивезти вас з тої країни, що стала для вас небезпешною — я був багатий і намірявся віддати вам частину свого добра. Ви були-б вільні й щасливі. Та тепер я старець.
