Але вітер не втихав, а навпаки, ще дужчав, так що аж щогли гнулись. Та на щастя, їх добре тримали залізні шруби. Метальові дроти, подібні до струн, співали од вітру жалібну, але гармонійну мелодію, немов на їх грала якась невидима рука орігінального музики пустелі.
— Квінта й октава, — промовив містер Фогг.
Це єдині його слова під час всього переїзду. Містріс Ауда, добре задушкована в ковдру, по можливосте найкраще захищена була від вітру й холоду.
Що-ж торкається Паспарту, то його обличчя було червоне, як соняшне коло в той час, коли воно сідає в їмлі, але вираз його тепер прояснився. Він знову почав сподіватись. Замісць того, щоб прибути до Нью-Норку вранці, вони прибудуть увечері. Не все одно! Аби лишень встигнути на пароплав, що йде до Ліверпуля.
Паспарту ладен був подякувати своєму спільникові Фіксові. Він пам'ятав, що цей спосіб їзди запропонував Фікс, дякуючи якому містер Фогг міг вчасно дістатись до Нью-Йорку. Та по якомусь передчуттю він утримався й не змінив свого відношення до Фікса. Але шляхетний вчинок містера Фогга, його надзвичайна жертва для визволення свого слуги, назавше зостались в пам'яті Паспарту й нічого не могло-б стерти цього спомину.
Поки кожний з них мовчки міркував про те чи инше, сані не спиняючись несли їх по сніговому килиму. Инколи вони переїздили невеликі річки, але подорожні не помічали того, бо все було вкрите снігом. Місцевість була зовсім дика. Поміж Тихоокеанською залізницею й віткою, що відходить од Кернея до Сен-Джозед, вона утворює неначе величезний безлюдний острів. На всім її протязі не видно ні одного села, ні одної станції, ні одної фортеці. Часами тільки промиготить кри-
