Дорога між Кернеєм та Омахою йшла просто по лінії, або як кажуть американці, „бжоляним шляхом“, протягом не більш двісті миль. За допомогою сприяючого вітру його можна проїхать менш як за пять годин. Таким чином при добрих умовах сані повинні були доїхать до Омахи о годині по-полудні.
Але що це була за мандрівка? Подорожні не могли говорить і мовчки сиділи притиснувшись один до одного. Від холоду, який збільшився від швидкої їзди, їм забило дух у грудях. Санки летіли по снігу, як судно по воді, тільки без хвиль. Коли подимав вітер, то здавалось, що санки несуться в повітрі з своїми вітрилами замісць крил, наче якась птиця велетень. Мудж керував санками, спритно обертаючи кермовим веслом, аби утримати сані від зворотів в бік. Всі вітрила було нап'ято. Крім головної щогли поставили ще й додаткову та укріпили стеньгу на-першій. Остаточно підрахувать прудкість було неможливим, але певне, що вона була більш сорока миль на годину.
— Коли нічого не вломиться, то ми приїдемо вчасно, — сказав Мудж. — А вчасно приїхати дуже хотілось Муджеві, бо як завше, містер Фогг обіцяв йому добру нагороду.
Санки їхали рівниною гладенькою, як лід на ставку. Залізниця в цій частині йшла через Грет-Ісланд, Колумбус, значне місто штату Небраска, Шуплер, Фремонт, а потім Омаху, ввесь час йдучи правим берегом Плетт-Рівера. Сані йшли просто поперек того луку, що утворює тут залізниця. Мудж не боявся, що їм перешкодить Плетт-Рівер, який робить залом перед Фремонтом, бо він тепер замерз.
З тієї причини на цій дорозі не зустрічалось ніяких перешкод і Фогг міг боятись тільки, щоб не зламались санки та не змінився вітер.
