— Ні, неможна пройти, міст зіпсувався й не витримає тягару потягу.
Справа йшла про міст, перекинений по-над гірським потоком, що лежав на протязі однієї милі від того місця, де зупинився потяг. Дозорець переказував, що міст загрожував катастрофою: тріснуло кілька канатів і було неможливою річчю відважитись пустити потяг через нього. Дозорець а-ні трохі не перебільшував, коли казав, що міст не витримає. Та до того ж, беручи на увагу безтурботну вдачу американців, можна сказати з певністу, що коли вже вони згадують про обережність, то необачність в той час стає подібною до божевілля. Паспарту не насмілювався сповістить про це свого пана й стояв нерухомо, як стовп, стиснувша зуби.
— Що-ж це, чорт би його взяв, — скрикнув полковник Проктор. — Не стоять-же нам отут серед снігу?
— На станцію Омаха дали телеграму, щоб вислали потяг, але він приїде не раніш шостої години — відповів кондуктор.
— О шостій годині! — скрикнув Паспарту.
— Не швидче. Тим часом, нам стільки-ж треба, аби дістатись пішки до станції.
— Пішки! — скрикнули враз пасажири.
— Та скільки ж миль до тої станції? — запитав один з їх.
— Дванадцять миль.
— Дванадцять миль пішки по снігу! — скрикнув полковник Проктор.
І сердитий полковник посипав як з мішка добірною лайкою. Припало від його й залізниці, й навіть кондукторові. Паспарту готовий був помогати йому лаятись. Справді, йому більш нічого не лишалось. Проти цієї перешкоди нічого не вдієш банковими білетами його пана.
