лави, навантажені квітками, що немов велетенські квітника плавали на поверхні моря. Проходючи, Паспарту зустрів чимало дуже старих дідів тубольців, зодягнених в жовті блузи.
Він зайшов до голярні, щоб поголитись по-китайському. Місцевий Фігаро, який досить зрозуміло балакав по-англійському, розповів йому, що всі ці діди мають не менш, як вісімдесят років з роду. Бо лиш в цих літах вони дістають поважне право одягатись в жовте, тому, що жовтий колір вважається в Китаї царським. Невідомо через що Паспарту це здавалось кумедним.
Поголившись, він попростував туди, де стояв „Карнатик.“ Там зустрів він Фікса, який спацирував поблизу. Це ні трохи не здивувало Паспарту. А на шпиговім обличчі відбивалась страшенна гризота та незадоволення.
— Гаразд — подумав Паспарту. — Не повелося таки членам „Реформ-клубу“.
І він підійшов до Фікса з веселою посмішкою, немов не примічаючи його роздратованого вигляду.
Аґент мав серйозні підстави проклинати невдачу, що скрізь неначе йшла слідом за ним. Наказу знову не було! Напевне, він десь запізнився й міг би наздогнати його, коли-б затриматись кілька день в цім місті. Гон-Конг був останнім англійським містом по дорозі, й виїхавши з нього, містер Фогг міг зовсім втекти від Фікса. Треба було неодмінно затримати його, чого б це не коштувало.
— Ну, містер Фікс, промовив весело Паспарту, — ви постановили їхать з нами й до Америки?
— Еге, — крізь зуби відповів шпиг.
— Он як, — скрикнув Паспарту, заходячись од гомеричного реготу. — Я знав, що ви від нас не відчепитесь. Ходіть, ходіть, займайте місце на пароплаві!
