Служи́в оди́н наш хло́пець у жи́да у наймах. Раз вони́ позмага́лись з жи́дом: той ка́же, що на́ш Бог ста́рший, а той ка́же — наш. Ото́ жид і ка́же: „Коли́ хо́чиш призьві́рить, так дава́й ми тебе́ за́мкнимо у на́шу це́ркву: ти тоді́ поба́чиш, що на́ш Бог ста́рший“. — А що́ж, замика́йте. Ну, і замкну́ли його́ на ніч у це́ркву. Чи до́вго він там сиді́в, чи ко́ротко, коли́ се захоті́лось йому́ про се́бе: він, ни до́вго ду́мавши, взяв і нападлю́чив там. Одмика́ють ура́нці жиди́ це́ркву. — Ну, що́ ба́чив? — Та що́ ба́чив: вихо́де ва́ш Бог, а зго́дом і наш. — Дава́й би́ць ця! — Да́вай! — От ва́ш Бог як тьо́пне на́шого — та́к наш і п.....в; а да́лі на́ш Бог як розве́рниць ця та як смальне́ ва́шого — так ва́ш аж ус...ся. Ось хоч подиві́ць ця, коли ни ві́рите. Коли́ туди́, аж там е́-ет (= от-яка) кучугу́ра наве́рнута! Тоді́ жиди́ як дава́й собі́ тим добро́м го́лови масти́ть, як дава́й масти́ть.... Ти́м то вони́, бі́сови жиди́, такі́ й руді́.
(Катеринодар 7 травня 1895 р. Записано мною с переказу козака станицї Павлівської Єйського оддїлу Олександра Юхимовича Півня, 25 лїт, з осьвітою духовного училища).
Умер у Москалі́в піп, вони́ й мірку́ють собі, кого́ б їм настановити попо́м. І нара́дили ся вони́ настанови́ти тако́го Москаля́, що був на Дінщині́: він хоч і чита́ти не тя́ме, так за те-ж до́бре там навчи́в ся гра́ти на ка́рти. Той не став одмага́ти ся, і став попо́м. Почина́є він учи́ти пі́вчих, що їм сьпіва́ти у це́ркві, і тоді́ вже кли́че усіх до церкви. Зібрали́сь Москалі́. — „Чи нема́ тут ча́сом Хахла́?“ пита́є піп. — „Ні (ка́жуть), нема́!“ — „Ну, гляді́ть же, щоб не було́ ни Хахла́, ни пів-Хахла́, ни чве́рть-Хахла́!“ Тоді́ вино́се він із ві́втаря одну́ кни́гу і пита́є парафія́н: „Чи мо́жете ви чита́ти сю кни́гу?“ — „Ні (кажуть), не мо́жемо!“ — А коли не мо́жете, ми однесемо́ її наза́д!“ Вино́се дру́гу: „А сю
