не проминув те місце в одній із статтей Еллана, де останній недвозначно говорить, в чому справа. „Свідомість письменника“, — писав Блакитний за Еллана, — „як організатора думок і почувань — отже організатора суспільства — виявляється в тому, що саме й коли він вважає потрібним друкувати“ (курсив Блакитного). Недрукований матеріял і справді переконав нас, що Еллана „стало тільки на те, щоб не друкувати своїх інтимно-ліричних поезій“. Словом, М. Зеров не помилився.
Але чи не вимагає Елланів ригоризм деяких пояснень ? Чи не бере він під сумнів доцільність самовимог „незламного“ „барда“?
Проте, спершу дозвольте зупинитись на новому Еллані і одразу-ж зафіксувати, що сьогодні останній постав перед нами в зовсім иншому вигляді. Він постав у колі тих суперечностей і протиріч, що утворювали внутрішню колізію кожному інтелігентному комунарові. Иншими словами, Еллан підійшов нарешті до нас як живий образ, не одірваний від живого ґрунту, від справжнього життя (химерного й иноді навіть без кінця смішного в своїх наче-б то далеких від логіки ситуаціях),— він постав перед нами не автоматом, а справжньою
