Сторінка:Едґар Аллен По. Вибрані твори. 1928.djvu/192

Цю сторінку схвалено

увагою, немов сподіваючись зразу на чий прихід або ж дослухаючись звуків, що мусіли існувати єдине в його уяві.

Це було під час одного з таких переміжків замріяности чи видимого забуття: перегорнувши сторінку прекрасної трагедії «Орфей» (перша питома італійська трагедія вченого поета Поліціяна), що лежала біля мене на отоманці, я знайшов там уступ, підкреслений олівцем. Це був уступ при кінці третього акту — уступ, повний безмірного зворушення, що доходить до самого глибу серця — уступ, хоча й зіпсований певним безстидством, але такий, що жоден мужчина не прочитає його, не затремтівши новим відчуттям — жодна женщина, не зітхнувши. Ціла сторінка рясніла плямами від недавніх сліз, а на противнім чистім листку були англійські рядки, писані рукою, так одмінною від своєрідного письма мого знакімця, що я нелегко признав їх приналежність до нього. Там стояло:

Моє серце, ти всім була,
 чим світ мені повнів —
Ти мов острів зелений була
 у водяній далині.
В гаях твоїх гойний цвіт палав,
 і цвіт той був мені.

Сліпуча без міри мить!
 Мов сон Надія встає —
так і геть летить!
 Чуєш, там клич роєм
«Вперед!» — але вмерла хіть:
 В минуле залинуло серце моє,
стало — німує — мовчить.

Хто рай пожарем спалив
 і серцю смерть прорік?
«Навік — навік — навік»
(так б'ють у берег мій вали,
 так гучить буряний крик)
Не злітають увись ранені орли,
не заквітне дуб-громовик!

Дні мої стали в мріях.
 Всі мої тайні сни
там, де твій зір зоріє,
 де хода твоя бренить,
— в танцях таких легковійних,
 в краях таких чарівних!


Давно на пінявих тих валах
 за тобою заникли вісті.
В старечі руки ти віддала
 свої красоти чисті.
А що ж мені — цих хмар імла,
 цих верб плакуче листя?

Ці рядки були по-англійському — мова, що її, мені думалось, автор не знав; але цей факт мало мене здивував. Я занадто свідомий був обширости його познань та дивної його втіхи ховати їх від стороннього ока, і мене не вразило таке відкриття;