мати моя дала имъ трохи грошей, а обѣцяла прислати бо̂льше, хочь она була бы не прислала. По нуждѣ и невдоволеню тыхъ людей можна було по̂знати, що дитина зазнає немало горя, але сего було ще матери за мало. Тому оповѣла она имъ исторію сестры зъ о̂дповѣдными змѣнами и сказала, щобы на дитину уважали, бо она походить зо̂ злои крови, незаконна и скорше чи по̂знѣйше зо̂йде на злу дорогу. Обставины, здавалось, те все потверджали, люде ти̂ вѣрили и обходились зъ дитиною такъ остро, якъ мы собѣ сего лише могли бажати, поки не лучилось, що якась дама-вдова зъ Честеръ зжалилась надъ нею. Она забрала єи до себе. А намъ здавалось, що пекло завзялось на насъ, бо мимо всѣхъ нашихъ старань донька старого Флємінґа лишилась у дамы и була щаслива; передъ ко̂лькома лѣтами стративъ я єи зъ очей, а бачивъ єи що ино передъ ко̂лькома мѣсяцями.
— А теперь по̂знаєте молоду даму?
— Такъ єсть, се она оперта о наше рамя.
Рожа мало не зо̂млѣла. Панѣ Мелі пригорнула єи до себе и скликнула: Ты єси и будешь все моєю дорогою своячкою, моєю дитиною, надъ усе дорогою. Я бы тебе за всѣ скарбы свѣта не хотѣла стратити.
— Вы менѣ єдиною приятелькою, якои я нѣколи не мала, — захлипала Рожа — вы менѣ все були найдорожшою, найлѣпшою матерью. О, якъ менѣ те все знести!
— Ты бо̂льше вже вытерпѣла, а у всяко̂мъ горю показалась усе дуже доброю дѣвчиною, и ты вже зъ-давна радувала и ущасливляла кождого, хто тебе знає. Але дивись, хто се бажає пригорнути тебе до свого серця.
— Я єи вже нѣколи не буду звати тѣткою, — скликнувъ Оліверъ. — Моя сестра, моя дорога сестра.