панами бачу того, котрого я выховавъ, якъ приходску дитину? Я все того хлопця любивъ, якъ свого власного — дѣда, — сказавъ панъ Бумбль, подумавши добре надъ найво̂дповѣднѣйшимъ поро̂внаньемъ. — Пане Оліверъ, мо̂й добрый Оліверъ, пригадуєшь ты собѣ доброго пана въ бѣло̂й камізольцѣ? Ахъ, о̂нъ померъ минувшого тыждня, поховали єго въ дубово̂й домовинѣ зъ металевыми ухами.
— Будьте такъ добри̂, пане, и ти̂ чувства сховайте для себе, — обо̂звавъ ся злобно Ґрімвіґъ.
— Зроблю, що можу, пане, — о̂дповѣвъ Бумбль и звернувъ ся до Бравнльова: Якъ вамъ поводить ся, пане? Здорови̂?
Бравнльовъ не зважавъ на єго пытанье, приступивъ близько до Бумбля и жѣнки єго и спытавъ: Знаєте вы того чоловѣка?
— Нѣ, — о̂дповѣла панѣ Бумбль смѣло.
— То може вы єго знаєте, пане Бумбль?
— Я єго нѣколи въ своѣмъ житю не бачивъ.
— И нѣчого єму не продавали?
— Нѣ, — сказала панѣ Бумбль.
— И золотои коробки и перстеня вы не мали?
— Боже борони… Чи мы тутъ прийшли, щобы на таки̂ дитинни̂ пытаня о̂дповѣдати?
Бравнльовъ давъ зновъ знакъ Ґрімвіґови, той незвичайно скоро выбѣгъ зъ комнаты и вернувъ зъ двома старыми, ревматичными жѣнками.
— Вы замкнули дверѣ того вечера, коли стара Селі померла, але шпаръ вы не могли заткати, сказала одна, по̂днимаючи свою зо̂вялу руку, а друга старушка притакнула головою.
— Мы чули, — зачала зновъ перша — якъ она вамъ казала, що зробила, и видѣли, що вы ѣй якійсь