зъ плачемъ. — Вы не можете для мене нѣчого зробити. Я справдѣ не маю вже нѣякои надѣѣ.
— Бо вы собѣ сами̂ надѣю о̂дбираєте, — о̂дповѣвъ панъ. — Ваша минувшо̂сть — се жало̂сна розтрата неоцѣненыхъ даро̂въ молодости, яки̂ Творець лише разъ дає, а въ друге нѣ; але на будучно̂сть вы можете мати надѣю. Я не кажу, щобъ се було въ нашо̂й силѣ, дати вамъ споко̂й душѣ. Єго можете вы мати о сто̂лько, о ско̂лько сами̂ про се будете дбати. Але мы можемо и бажаємо собѣ дуже, дати вамъ якій тихій притулокъ на селѣ, або й за границею, єсли вы боитесь тутъ зо̂стати. И день ще не настане, а вы можете бути о̂дъ своихъ товаришѣвъ вже далеко и слѣду по собѣ не кинути жадного такъ, якъ бы вы зъ землѣ щезли. Дайте намовитись нашимъ просьбамъ. Я бы радъ, щобы вы вже анѣ словечка не говорили зо̂ своими товаришами, котри̂ такъ люто зъ вами обходились, — щобы вы вже анѣ окомъ не кинули на мѣсце свого дотеперѣшного побуту и не вдыхали сего воздуха, що для васъ єсть заразою и смертью. Дайте намовитись, поки ще часъ, поки ще можете.
— Она дасть ся намовити, — скликнула Рожа — я знаю, що она рѣшить ся.
— Нѣ, нѣ, — о̂дповѣла Нансі по коротко̂й внутрѣшно̂й борбѣ, — я ланцухами привязана до свого дотеперѣшного житя. Я боюсь и ненавиджу се житье, але инакше жити не можу. Я вже давно за далеко зайшла, щобы можна вернути, — а таки не знаю, чи не була-бъ я дала намовитись, якъ бы вы такъ до мене були давнѣйше могли промовити. Але страхъ зновъ мене нападає, — додала она, скоро обернувшись — я мушу вернути до дому.
— До дому! — повторила Рожа, великій натискъ поклавши на се слово.