— Прирѣкаю вамъ щиро, — сказала Рожа — будьте певни̂.
— Отже Монкъ нѣколи не смѣє до̂знатись, зво̂дки вы знаєте се, що я вамъ сказала, — говорила дѣвчина по коротко̂мъ мовчаню.
— Добре, нѣколи не до̂знаєсь, — о̂дповѣвъ панъ — анѣ не догадаєсь.
— Я навчилась брехати и жила о̂дъ самои дитины помѣжь такими, що неправдою жиють, але вашимъ словамъ вѣрю, — сказала Нансі, зновъ по коротко̂мъ мовчаню.
Обоє запевнили єи, що може бути споко̂йна и теперь сказала она такимъ тихимъ шепотомъ, що шпіонъ ледви мо̂гъ зрозумѣти, якъ зве ся тая нора, зъ котрои що йно выйшли, въ яко̂й она дѣльници и при котро̂й улици. Говорила зъ малыми перестанками; мабуть панъ записувавъ собѣ дещо. Описала, якъ выглядає до̂мъ въ серединѣ, коли можна тамъ найлѣпше заглянути и въ котри̂ вечерѣ та въ котру годину Монкъ звыкъ тамъ приходити. По то̂мъ замовкла на ко̂лька хвиль и старалась пригадати собѣ єго черты лиця та цѣлый выглядъ.
— О̂нъ великого росту — сказала она — и крѣпко збудованый, але не сильный; ходить такъ, якъ бы чатувавъ на кого а все обзыраєсь поза себе, то въ лѣво то въ право. Запамятайте собѣ се; єго очи сидять такъ глубоко въ головѣ, що вже й по то̂мъ одно̂мъ можна бы єго межи тысячами по̂знати. Має темне волосье и очи, а лице чорняве, трохи вже пристаркувате и запале, хочь о̂нъ и не має ще бо̂льше лѣтъ, якъ двацять шѣсть до двацять во̂сѣмь. Уста єго часто сини̂ и покусани̂, бо о̂нъ до̂стає страшни̂ напады и неразъ собѣ руки до крови покусає — чому вы здивувались? — урвала она наразъ свою мову.