повѣдно̂й хвили хопивъ єи нагло за обѣ руки и хочь она рвалась, завѣвъ до сусѣднои комнаты, сѣвъ собѣ налавку, єи кинувъ на столець и придержувавъ руками. Она то просила ся, то старала ся силою вырвати зъ єго рукъ, але вко̂нци, коли дванацята выбила, зовсѣмъ втомлена перестала зъ нимъ тягатись. Сайксъ погрозивъ ѣй ще ко̂лька разо̂въ и вернувъ до Фажина.
— Що за дивне сотворѣнье зъ тои дѣвки, — свазавъ о̂нъ обтираючи по̂тъ.
— Дивне сотворѣнье, Біль, се правда, — о̂дповѣвъ жидъ задумчиво.
— Якъ тобѣ здаєсь, що ѣй въ голову влѣзло: такъ по̂зно конче выходити зъ хаты? Ты єи лѣпше знаєшь, жиде; якъ ты думаєшь про се?
— Се вперто̂сть, менѣ здаєсь, — бабски̂ примхи и вперто̂сть, мо̂й любый, — о̂дповѣвъ жидъ, здвигаючи раменами.
— И менѣ такъ здаєсь. Я думавъ, що вже єи освоивъ, а она така зла, якъ и давнѣйше.
— Ще го̂рша, Біль. Чогось подо̂бного я ще въ неи не видѣвъ та ще зъ такои малои причины.
— И я ще не видѣвъ. Мабуть набавилась о̂дъ мене пропасницѣ тай зъ крови ѣй не хоче выйти — що?
— Може бути.
— Я ѣй трохи крови пущу и безъ лѣкаря, якъ лише ще разъ такъ зробить.
Жидови подобалась ся думка.
— Она була день и но̂чь при менѣ, — говоривъ Сайксъ дальше, — коли я лежавъ хорый, а ты, фалшива собако, и не показавъ ся у мене. Черезъ весь часъ мы не мали що до устъ взяти и мабуть черезъ те стала она гнѣвна и неспоко̂йна. Де-жь такъ довго сидѣти въ хатѣ — га?