— Етъ, що менѣ зъ него; я мушу трохи перейти ся.
— Такъ — отже не перейдешь ся, — о̂дповѣвъ Сайксъ, вставъ, замкнувъ дверѣ, вытягнувъ ключь, зо̂рвавъ дѣвчинѣ капелюхъ зъ головы и кинувъ на стару шафу. — Чи ще теперь не схочешь тутъ сидѣти?
— Я можу и безъ капелюха по̂йти — сказала Нансі поблѣдши. — Що се значить ся, Біль? Чи вы знаєте, що робите?
— Чи я знаю? Чуєте, Фажинъ, она збожеволѣла, бо инакше не впало бы ѣй на думку, такъ до мене говорити.
— Вы хочете, щобъ я зъ розпуки яке лихо заподѣяла, — заворкотѣла Нансі, притиснувши руки до грудей такъ, якъ бы хотѣла повздержати страшный выбухъ. — Пустѣть мене — сейчасъ — въ то̂й хвили!
— Нѣ! — крикнувъ Сайксъ.
— Фажинъ, скажѣть єму, най мене пустить. Я єму се раджу. Чуєте? — крикнула Нансі, бьючи ногами о по̂длогу.
— Чи я чую? Чую, — крикнувъ до неи Сайксъ — а якъ ще тебе разъ почую, то песъ тобѣ вырве зъ горла сей крикъ. Що тобѣ, бабо, що тобѣ прийшло до головы?
— Пустѣть мене, — благала Нансі, сѣла собѣ коло дверей на по̂длозѣ и говорила дальше: Біль, пустѣть мене! Вы не знаєте, що робите, — справдѣ не знаєте. Лише на одну — однѣсеньку годинку.
— Покраяти дамь ся, — крикнувъ Сайксъ, хопивши єи зовсѣмъ нелегко за рамя — єсли се неправда, що дѣвка збожеволѣла — зовсѣмъ сказила ся! Встань!
— Не встану скорше, поки мене не пустите — скорше нѣ! — крикнула Нансі.
Сайксъ дививъ ся на ню якійсь часъ, о̂дтакъ въ о̂д-