лась, то таки все она о̂дновлювалась и лишала такожь сво̂й слѣдъ. По ко̂лькохъ дняхъ Нансі поблѣдла и змарнѣла. Часомъ не зважала на нѣчо, що коло неи дѣялось и до розмовы не мѣшалась, хочь давнѣйше брала она въ нѣй найживѣйшу и найголоснѣйшу участь; а часомъ зновъ смѣялась, хочь не була весела и галасувала безъ причины и цѣли. Инколи зновъ — а неразъ лише хвилину по̂знѣйше — сидѣла мовчки, засумована, скулена, зъ головою въ рукахъ, а пото̂мъ наразъ зривалась такъ, що зовсѣмъ було по̂знати єи неспоко̂й и що она зовсѣмъ не о то̂мъ думала, о чо̂мъ говорилось въ товариствѣ.
Надо̂йшовъ вечеръ въ недѣлю, а годинникъ найблизшого костела выбивъ одинацяту годину. Сайксъ и жидъ перестали говорити и слухали, але ще уважнѣйше слухала Нансі.
— Година передъ по̂вночею, — сказавъ Сайксъ, отворивши о̂кно и вернувши на своє крѣсло, — на дворѣ мрака и темно — добра но̂чь до роботы.
— Ахъ, справдѣ, — сказавъ Фажинъ — велика шкода Біль, що нема жаднои роботы.
— Правду кажешь, — о̂дповѣвъ Сайксъ гнѣвно. — Ще бо̂льша шкода тому, бо я якъ разъ маю велику охоту до того.
Жидъ похитавъ головою и зо̂тхнувъ.
— Мусимо страченый часъ надоложити, єсли що добре лучить ся, — говоривъ Сайксъ дальше.
— Треба надоложити, мо̂й любый, — о̂дповѣвъ Фажинъ и осмѣливъ ся поклепати єго по плечехъ. — Дуже мене радує, що вы таке кажете.
— Дуже васъ радує — ага! Про мене! — сказавъ Сайксъ.
— Ха-ха-ха! — смѣявъ ся жидъ такъ, якъ бы ся мала уступка Сайкса справлявляла єму незвычайну ра-