мивъ ся, що показавъ ся такъ зворушенымъ и сѣвъ собѣ зновъ такъ, якъ перше, выдививъ ся впередъ себе, а довгій свистъ роздавъ ся зъ єго устъ и затихъ не въ воздусѣ, але десь въ само̂мъ нутрѣ єго жолудка.
Панъ Бравнльовъ бувъ такъ само здивованый, хочь задиву свого не выявивъ въ такій дивный спосо̂бъ. О̂нъ присунувъ своє крѣсло близше до Рожѣ и сказавъ: — Будьте ласкави̂, моя мила молода панѣ, не говорѣть про мою доброту и зичливо̂сть, о чо̂мъ нѣхто не знає, хиба вы; а єсли маєте яки̂ доказы, що змѣнили-бъ моє лихе переконанье, до якого спонукала мене ся нещасна дитина, то скажѣть менѣ — прошу васъ дуже.
— То злый хлопчиско, голову свою зъѣмь, що злый, — заворкотѣвъ Ґрімвіґъ, неначе говоривъ животомъ, бо лице єго анѣ не рушилось.
— Хлопець зъ него розумний и щирый, — сказала Рожа, почервонѣвши о̂дъ такои єго замѣтки, — а провидѣнье, котрому подобалось, наслати на єго молоду голову ро̂зни̂ нещастя, дало єму за те то̂лько чутя и розуму, що се принесло бы честь неодному, и шѣсть разо̂въ старшому о̂дъ него.
— Я що йно шѣстьдесять одинъ лѣтъ маю, — замѣтивъ Ґрімвіґь такъ само неподвижно — а що се була бы несамовита справа, єсли бы той Оліверъ не мавъ що найменше дванацять лѣтъ, то бачу, що ся замѣтка не до мене о̂дносить ся.
— Не зважайте, панѣ Мелі, на мого приятеля; — сказавъ Бравнльовъ — о̂нъ думає инакше.
— А якъ не думає инакше? — о̂дгризавъ ся Ґрімвіґъ.
— Нѣ, о̂нъ думає инакше, — повторивъ Бравнльовъ, що очевидно що-разъ бо̂льше гнѣвавъ ся.