сильно, що майже нѣчого не було чути. Було то якъ разъ на мѣсци давного млына, а палѣ и инши̂ останки спиняли лише воду та скрѣпляли єи напо̂ръ и шумъ.
— Якъ бы кинути тутъ якого небо̂щика, то де бы завтра опинивъ ся? — спытавъ Монкъ, махаючи лѣхтарнею надъ темною пропастію.
— Дванацять миль въ низу въ рѣцѣ, та ще й по̂рвалобъ єго на куснѣ, — о̂дповѣвъ Бумбль и задрожавъ на саму вже гадку о то̂мъ.
Монкъ взявъ малу мошонку, привязавъ до неи тягаръ оловяный, що мавъ по̂дъ рукою, и кинувъ въ воду. Всѣ троє почули, якъ она впала, глянули пото̂мъ на себе и здавалось — свобо̂днѣйше о̂до̂тхнули. Монкъ замкнувъ дверѣ назадъ.
— Такъ! — сказавъ о̂нъ. — Єсли море зверне коли небо̂щико̂въ, — а въ книжкахъ пишуть, що зверне, — то таки золото и срѣбло зъ тымъ дрантьемъ задержить собѣ. Не маємо що вже бо̂льше говорити и можемо зако̂нчити свою милу розмову.
— Розумѣє ся, розумѣє ся, — замѣтивъ панъ Бумбль дуже живо.
— Але чей вы будете держати языкъ за зубами? — спытавъ Монкъ и глянувъ гро̂зно. — За вашу жѣнку я не журюсь.
— Можете и на мене спуститись, молодче, — о̂дповѣвъ Бумбль и дуже чемно кланяючись зближивъ ся до драбины. — Менѣ ходить и о другихъ, и — знаєте — о себе такожь, пане Монкъ.
— Дуже радуюсь, що вы такъ кажете, — о̂дповѣвъ Монкъ. — Засвѣтѣть свою лѣхтарню и забирайтесь якъ найскорше!
Въ самъ часъ казавъ о̂нъ имъ забирати ся, бо панъ Бумбль, якъ бы ще разъ бувъ поклонивъ ся и ступивъ