— Монкъ! — о̂дповѣвъ незнакомый и о̂ддаливъ ся скорымъ ходомъ.
Бувъ парный лѣтный вечеръ. Хмары, що цѣлый день грозили дощемъ, теперь и розтягнулись и згустѣли, а груби̂ каплѣ дощу вже падали зъ нихъ и заповѣдали сильну зливу. Тогдѣ то панъ и панѣ Бумбль выйшли зъ головнои улицѣ мѣста и звернули въ сторону малои кольоніи, де розсѣяно стояли домы, декотри̂ запали̂. Кольонія була о̂ддалена о якои по̂вторы милѣ и збудована на багнисто̂й низинѣ надъ Тамизою. Обоє убрались въ стари̂ плащѣ, щобы мабуть и нѣхто не по̂знавъ ихъ и не змокли до нитки. Панъ Бумбль нѣсъ лѣхтарню, въ котро̂й однакожь не горѣло жадне свѣтло, и ишовъ ко̂лька кроко̂въ впередъ, мовь бы хотѣвъ въ болотѣ выдоптати своими широкими чобо̂тьми слѣды, въ котри̂ бы могла вступати єго жѣнка. Они ишли не обзываючись, панъ Бумбль оглядавъ ся часомъ поза себе, якъ бы хотѣвъ переконати ся, чи йде жѣнка за нимъ, и якъ лишь побачивъ єи за собою, то все прискорювавъ хо̂дъ.
До̂мъ, до котрого ишли, зовсѣмъ не мавъ доброи славы, бо здавна всѣ знали, що въ нѣмъ мешкають всѣляки̂ непевни̂ волоцюги, що жили головно зъ крадежи и розбою. Була то радше купа нужденныхъ шопъ, а въ серединѣ ихъ надъ берегомъ стоявъ великій до̂мъ, що бувъ давнѣйше якоюсь фабрикою и дававъ мабуть занятье всѣмъ мешканцямъ доокола. Але вже давно о̂нъ за-