— Хто-жь то бувъ той другій чоловѣкъ? — спытали Гаррі и Льосбернъ ро̂вночасно.
— Се той чоловѣкъ, о котро̂мъ я вамъ казавъ, що я єго подыбавъ на подво̂рю гостинницѣ, — о̂дповѣвъ Оліверъ. — Мы дивились оденъ на другого и я бы присягъ, що то о̂нъ.
— А знаєшь ты певно, що они туды утекли? — спытавъ Мелі.
— Знаю, що и туды утекли, знаю, що и передъ о̂кномъ стояли, — запевнявъ Оліверъ и вказавъ на пло̂тъ межи городомъ а лукою. — Туды перескочивъ той великій чоловѣкъ, а жидъ побѣгъ ко̂лька кроко̂въ на право и перепхавъ ся черезъ дѣру въ плотѣ.
Мелі и Льосбернъ дивились то на Олівера то на себе — и треба було лишь видѣти певни̂ Оліверови рухи, а повѣрити бы можна, що певно правду казавъ. Тымчасомь нѣгде не можна було о̂днайти нѣ слѣду тыхъ людей, що такъ скоро утекли. Трава була велика, але лише тамъ здоптана, де переслѣдуючи̂ єи здоптали. Береги рово̂въ були зъ мягкои глины, але нѣгде не було видко нѣ найменшого свѣжого слѣду, що тамтуды хто бѣгъ.
— То дуже дивно, — сказавъ Мелі.
— Дуже дивно, — повторивъ Льосбернъ. — Навѣть Блєзерсъ и Дифъ стратили бы при то̂мъ голову.
Они все ще шукали, поки зовсѣмъ не смеркло. Вко̂нци переконались, що на нѣчо не здалось ихъ гляданье. Оліверъ мусѣвъ ще описати Джайльсови якъ найдокладнѣйше обохъ по̂дозрѣныхъ людей, почо̂мъ Джайльсъ по̂шовъ до пиварень въ селѣ на дослѣды. Але о̂нъ вернувъ, не довѣдавшись зовсѣмъ нѣчого, бо жида бувъ бы хто собѣ бодай пригадавъ, єсли бы бувъ у селѣ; бувъ