— Ахъ, мо̂й добрый Оліверъ, ты говоришь и думаєшь, якъ дитина, — сказала панѣ Мелі, поклавши єму руку на голову, — и мылишь ся, хочь и якъ се природне, що ты кажешь. Але ты пригадавъ менѣ мо̂й обовязокъ и сподѣваюсь прощеня, бо я вже стара, видѣла неодну слабо̂сть и смерть тай знаю бо̂ль тыхъ, що зо̂стають ся по чиѣйсь смерти. Такожь маю досыть досвѣду и знаю, що оставши̂ не все суть дуже молоди̂ и добри̂. Але се повинно насъ радше радувати, якъ журити, бо Богъ мудрый и добрый, а досвѣды таки̂ учать насъ докладно, що єсть ще красшій свѣтъ, якъ нашь, и що мы небавомъ тамъ перейдемо. Най буде воля Божа. Але якъ я єи люблю, якъ дуже люблю, се лишь О̂нъ знає!
Оліверъ здивувавъ ся, що панѣ Мелі по тыхъ словахъ перестала наразъ нарѣкати, выпрямилась и здавала ся зовсѣмъ споко̂йною. А ще бо̂льше здивувавъ ся, коли замѣтивъ, що она и не спала и клопоталась, а все була такъ само споко̂йна и навѣть удавала при кождо̂й роботѣ веселу. Але о̂нъ бувъ молодый и ще не знавъ, якъ сильни̂ серця вмѣють терпѣти и зносити всяки̂ тяжки̂ и нево̂драдни̂ обставины. Тай зво̂дки-жь мо̂гъ о̂нъ се знати, коли сильни̂ звычайно сами̂ не знають своєи силы?
Наступила страшна но̂чь, а коли прийшло рано, то слова панѣ Мелі ажь надто справдились. Рожа лежала въ першо̂й стадіи сильнои и небезпечнои пропасницѣ.
— Треба щось робити, Оліверъ, а не нарѣкати и журитись безъ хо̂сна, — сказала панѣ Мелі, поклала палець на уста и остро глянула єму въ очи. — Се письмо треба якъ найскорше о̂до̂слати панови Льосбернови. Ты маєшь завести єго ажь на мѣсце, до котрого зво̂дси пѣшки мусить ити чотири милѣ. Тамъ передашь