— А щобъ васъ вовки зъѣли! — воркотѣвъ Сайксъ и скреготавъ зубами. — Кобы зъ нихъ котрый бувъ коло мене, я-бъ єго спытавъ ся, чого такъ верещавъ!
Сайксъ бувъ спосо̂бный до найбо̂льшои лютости. Такъ и теперь, вимовивши ти̂ слова въ страшно̂мъ гнѣвѣ, поклавъ хлопця на зо̂гнени̂ колѣна и оглянувъ ся за своими гонителями. Въ мрацѣ и темнотѣ не мо̂гъ нѣчого побачити, але тымъ выразнѣйше чувъ въ ночи голосни̂ крики, лай псо̂въ доокола и голосъ алярмового звона.
— Сто̂й, трусе ледачій! — кричавъ Сайксъ за Тобі Крекітомъ, котрий зачавъ якъ найлѣпше уживати своихъ довгихъ но̂гъ и вже о̂дбѣгъ досыть далеко. — Сто̂й!
Тобі станувъ, хочь ще не бувъ зовсѣмъ певный, що не досягне єго куля, и по̂знавъ ясно, що зъ Сайксомъ теперь зовсѣмъ не пора до жарто̂въ.
— Поможѣть хлопця нести, — лютивъ ся Сайксъ.— Вертайте сюды!
Тобі ступивъ ко̂лька кроко̂въ, але о̂дваживъ ся тихимъ, задыханымъ голосомъ сказати ко̂лька своихъ скромныхъ противныхъ гадокъ.
— Скоро! — крикнувъ Сайксъ, положивъ хлопця въ сухій ро̂въ и вытягъ пістолетъ. — Чи вы мене за дурня маєте?
Якъ-разъ въ ту саму хвилю подвоивъ ся крикъ. Сайксъ побачивъ, що вже єго гонителѣ перелазять браму на поле, де бувъ о̂нъ, Тобі и Оліверъ, а ко̂лька псо̂въ бѣгло передъ ними.
— Нема що робити, Біль, — сказавъ Тобі, — киньте хлопця, а самъ ноги на плечѣ!