Сторінка:Гребінка Євген. Українські твори (Київ, 1906).djvu/62
Ця сторінка вичитана
VII.
СОНЦЕ ТА ХМАРИ.
Ось Сонечко зійшло, і світить нам і гріє, І божий мир, як маківка, цвіте;
На небі чистому ген Хмара бовваніє.
Та Хмара надулась і річ таку гуде: „Що вже мені це Сонце надоїло! Чого воно так землю веселить?
Хоч я насуплюся, воно таки блищить. Я полечу йому назустріч сміло,
Я здужаю його собою затемнить.“
Дивлюсь — і Хмарами пів неба замостило, На Сонечко мов ніччю налягло… А Сонце вище підпливло І Хмари ті позолотило.
VIII.
ГОРОБЦІ ТА ВИШНЯ.
Глянь, глянь — летять, да їх летить чимало!
Куди оце летять з оселі Горобці? Дивлюсь — у сад побрались молодці; На Вишеньці їх геть-то насідало, І бенкет зараз підняли: Цвірінькають, джеркочуть, знай, на Вишні
Із ранку самого до пізньої пори.
Я — простий чоловік, то й взяв собі на мислі,
Що Вишеньці моїй предобре у саду,
Що їй превесело, бо як край неї йду,
Або і так коли зирну у сад із хати,