— Ось постривайте, пообрізуємо вам чуби! — кричали їм зверху.
— А цікавий би я бачити, як вони нам пообрізують чуби! — казав Попович, повернувшись перед ними на коні, і потім, подивившися на своїх, додав: — А що ж? може, й правду ляхи кажуть: як виведе їх он той пузатий, усім їм буде добрий захисток.
— Чого ж ти думаєш, що буде їм добрий захисток? — спитали козаки, знаючи, що Попович певно вже мав щось прикласти.
— А того, що позад нього сховається усе військо, і вже дідька лисого зза його пуза дістанеш котрогось списом!
Усі засміялись козаки; і довго багато з них похитували головою, кажучи: — Ну вже Попович! вже коли кому закрутить слово, так тільки ну!.. — Та вже й не сказали козаки, що таке „ну“.
— Відступайте, відступайте мерщій від мурів! — закричав кошовий; бо ляхи, здавалося, не витримали дошкульного слова, і полковник махнув рукою.
Ледве тільки оступилися козаки, як гримнули з валу картеччю. На валу заметушились, показався сам сивий воєвода на коні. Брама розчинилась, і виступило військо. Попереду
