Станула на дорозї просто нього і озлобила ся:
— Що дїєть ся з тобою? Чи ти втратив розум? Минув тиждень, як не показував ся, хоч знаєш, як стоїть справа. Ти не був хорий, про се знаю; ходиш на науку до пан-отця, а вчера зазирав до вікон Нїлєна. Чи ти вже забув, що я твоя суджена? Не тямиш, що прирік мінї?
— Слухай! — засичав нарештї Іван — уступи ся мінї з дороги, дївчино!… Заощади собі всїляких докорів, не замилиш мінї очий. Досить довго глумила ся з мене… Але тепер знаю твоє коханє, розумію, як з Павлом, так і з иньшими. Так, так, нїщо не поможе тобі твоє сьвяте лице, моя мила, а коли всьо викрило ся, прошу тебе, тримай ся осторонь від мене, бо могло би скінчити ся лихо.
При кінцї сих слів підійшов до загороди і замок фіртку на колодку.
Трина стояла як вкопана. Що се було? Що він говорив? Про що винив її?
Се неможливе… Побігла до фіртки, а коли почула, що робить щось у челядній кімнатї, почала легко пукати і шептала благаючи:
— Іване… мій дорогий! Чи не чуєш мене?… Хочу поговорити з тобою… Іване… вже не гнїваю ся… хочу лише… чуєш Іване?…
В сїй хвилинї зачинили ся в серединї якісь двері і всьо утихло.
Кинула ся і почала ломити руки з розпуки. Майнула їй гадка, аби добивати ся до