Трюфальден. От хотілося би мені довідатися дещо про їх життя. Чи не знаєте, на якому кораблі…
Маскариль. Пане Трюфальдене. Що воно таке, що я все позіхаю та позіхаю? А чи не думаєте ви, пане, що шановному чужосторонньому гостеві пора би вже й підкріпитися?
Лелій. Дякую, я не голоден.
Маскариль. Як же то може бути? Ви такі голодні, що й самі того не підозріваєте.
Трюфальден. То прошу.
Лелій. Ні, ви спершу.
Маскариль. Ну й дурень же з вас! Двох слів не вміли зв'язати.
Лелій. Та коли-ж бо він зразу збив мене з толку. Але не бійся — я оце зібрався з духом і буду говорити сміло. (Пішли).
Ансельм. Стійте, Леандре, й вислухайте мене. Я буду говорити з вами не як батько своєї дочки, не як людина зацікавлена долею своєї дитини, але як ваш рідний батько, який хоче вам добра. Словом, я буду говорити від щирого серця, так як я бажав би щоби й з моїми дітьми говорили в таких випадках. За сьогодняшню ніч усі довідалися про ваше залицяння до тієї невільниці — і знаєте, як на це дивляться? Коли-б ви могли тільки чути, які розмови, які насмішки пішли по місті. Доводилося червоніти за вас, а дочка моя почуває себе ображеною. Ах, пане Леандре, — не понижайте себе так. Одкрийте очі. Коли в придане беруть саму тільки красу, то дуже скоро доводиться каятися. Найкрасивіша жінка приїдається. Оті хвилювання, пристрасть і все таке дають, правда, де-кілька приємних ночей, але за ни-