Леандр (сам). Ну, дякувати богові, все, здається, налагодилося, і я вже нічого не боюся. Що би тепер не роспочав Лелій, мені не страшно.
Маскариль (кричить у домі). Ой!.. Ой!.. Рятуйте!.. Убивають!.. Рятуйте!.. Б'ють мене!.. Ой!.. Ой!.. Чого ви від мене хочети? (Вибігає з криком).
Леандр. Що таке? Що з тобою?
Маскариль. Ой! Били мене.
Леандр. Хто бив?
Маскариль. Лелій.
Леандр. Завіщо?
Маскариль. За дурницю. Ох, я-ж тобі відомщу. Я тобі покажу, як битися. Хоч я і слуга, але честю дорожу — і за чотирі роки служби неможна зі мною росплачуватися дубинкою. Тобі подобалася дівчина, і ти хотів мене змусити на лихе діло, але тепер я так підроблю, що чортового батька ти її дістанеш.
Леандр. Слухай, Маскарилю, заспокойся. Я тебе завжди любив і от, коли хочеш, переходь служити до мене.
Маскариль. Згода! От тепер я відомщу! І вам буде добре, і я своє серце задовольню. Селія буде ваша.
Леандр. Вона й так уже моя, бо я оце тільки що купив її.
Маскариль. Як? Уже купили?
Леандр. Уже. І вона могла би бути навіть тут, як би не батько. Але він хоче доконче, щоби я одружився з Іполітою, — і от мені треба робити дуже обережно, щоби не розгнівати батька. Отже, з Трюфальденом я вів справу не від свого імені, і Селія буде видана представникові цього перстня. Але я хочу насамперед знайти місце, де би певно сховати Селію.
Маскариль. Тут я можу вам помогти. Недалеко від міста живе старенький мій родич. От туди ви можете послати Селію, й ніхто там її не побачить.
Леандр. Так? Ну, то я дуже радий. Бери перстень і йди за Селією. Але — ц-с… іде Іполіта.