— Днів зо три.
— Добрі хазяїни! А брати — у повстанцях?
— Вам добре казати, сердито одказала дівчина.
— А деж?
— А почім я знаю? Може і загинули, як поїзда розбито (невдовзі перед тим, недалеко звідти розбився поїзд, що віз переважно червоноармейців). Вони саме того дня виїхали до Київа.
— Хтось пойме тобі віри! Стережися мені, бо ви в мене на прикметі.
— Стережися, не стережися, а хто вам замішає думати…
— Побалакай мені. Давай їсти!
— Таж немає в мене нічого…
— Ти не бачиш хто приїхав?! Зняв вище голос Демян Іванович. Неси молока, крашанок, як що инчого не маєш.
— Та у нас є з собою харчі. Просимо вас з нами поїсти, товаришу, обізвалися ми, щоб його якось вгамувати.
— Ні, товариші, так не можна! Вона мусить мені їсти дати. Треба її приневолити… Для їх, вражих синів їдеш, а вони будуть бойкотувати! А деж мені у дорозі взяти? Ото вредне кодло! Гримав він далі, коли дівка, щось бубонячи, таки пішла по молоко. Доберуся я до вас, чортове зілля!