порядкуючий економією та сторож, але десь порозходились і горниці стояли замкнені. А про те крізь повибивані шибки можна було побачити, що і тут меблів немає. У садку некошена трава поприсихала і поприпадала, дві величезні, давно вже знати звалені тучею, сосни лежали так як їх звалено, ніхто і пучкою за їх не зачепився. Огородину було таки посаджено, та вона вросла бурянами, а хліба довкола були засіяні селянами, не гаразд оброблені і виглядали зле.
Не маючи змоги ні від кого нічого дізнати полежали ми трохи у холодку, попоїли і тут грушок тай подались далі.
Ми поїхали ще в один хутір забратий од буржуїв, у йому усіх 27 десятин, хазяїнує на їх радянський арендатор, той, що арендував і у власника. Як виявилося з дальшої розмови, був він на підозрінні в большевиків. Тут мало мешкати велике посімейство, але ми знайшли у дворі тільки саму дочку…
— А хто там! Одчиняй ворота, — грізно гукнув Демян Іванович, тільки ми надїхали. Вибігла дівчина і чогось довго вовтузилась біля воріт.
— А швидче там! А де батько і мати?
— Не знаю, десь виїхали…
— А давно?