Староста знову пригладив волосся, яке від того тільки нахилялось під рукою і потім знову вигиналось, як пружина.
— Ви, господа, не сердіця… Хто ви такі, нам не звісно… Ну, видно, що, одно слово сказать, ошибка тут… Тольки ж ми свою службу спольняємо, ви свою…
Він глянув на стражника. Стражник косо дивився на нього, немов піддержував у тяжкій справі.
— Я так думаю, що нада оставить ето дєло. А що ми вас задержали, так можна вам дать лошадєй до поїзду? Га?
— Гм! — роздумливо, вагаючись, підняв брови Антип. — Я не знаю… как с вами быть…
Потім повернувся до мене й запитав:
— Вы как думаете Ксенофонт Сократович? Оставить или ехать к исправнику?
Всі чекаюче, з хвилюванням дивились на нас.
Я зібрав усі свої сили й серйозно, нерішуче одповів:
— Право, я не знаю, как вам будет угодно, Диоген Эмпедоклович.
— Ну, хорошо! — рішуче махнув рукою Антип і повернувся до них, — хорошо. Давайте лошадей. Пусть на етот раз так і будєт. Но помнітє, господа, нужно бить осторожными. Очень осторожными, господа, нужно быть в таких делах.
І помалу, поважно згорнув книжку й засунув її знов за пазуху.
І як тільки вона зникла, всі зідхнули легше. Оживились, підбадьорились.
Через півгодини коні того самого Сидоренка стояли коло волости, запряжені в новенькій, зелений хургон. Колиска застелена була килимком, а на передку сидів парубок. Біля хургона чекала юрба селян, які поспішно, скинувши шапки, дали нам дорогу.
