зараз же розступились, даючи йому дорогу й поглядаючи то на нього, то на нас.
— Подойди-ка сюда, Семенюк! — хитнув головою Антип.
— Семенюк, ступай сюда! — крикнув я.
Семенюк несміло виступив, глянув на старосту, на стражника й пробурмотів:
— Чого ж мені їхать? У мене времня нема…
Антип усміхнувся:
— Ничего, голубчик, у нас тоже не было времени, а ты задержал нас. Вот разскажешь исправнику, как мы бросали прокламации, а тогда уж увидишь, будет ли у тебя время… Ну, староста, давай понятых, нужно отправляться, нам некогда. А вы, господа, — звернувся він до юрби, — будете свидетелями, когда нужно будет. Слышите?
— Так тошно… — почулося з різних боків.
У цей час багатій потихеньку попід стіною пробирався до дверей. Я помітив.
— А ты куда? Сидоренко! — закричав я, — куда уходишь?
Антип строго озирнувся:
— Сидоренко! Имей в виду, что еще хуже будет, если уйдешь.
Сидоренко хмуро зупинивсь.
— Я роботу вдома покинув… — сердито буркнув. — Мені нема чого до справника. Моя хата з краю.
— Ничего, ничего… Староста! Понятых!
Староста шепотівся з стражником, видно — радились. Зразу ж покинув і повернувся до нас.
— Що кажете?
— Понятых давай. Мы готовы.
Староста зам'явся.
— Та бачите, господа, діло, звісно, таке, що… Наше положеніє тоже, як із'яснить… то конешно, одно слово сказать… Сказано, примєрно, що про-
