— Та що ви йому базікать там даєте? — раптом зачувся позаду густий обурений голос. — Він їм баки забиває, а вони роти пороззявляли! В мордяку йому, сукиному сину, та й уся розправа!
Ми всі озирнулись. В кутку стояв високий, гарний дядько з чорною пишною бородою й сердито насупленими бровами. Одягнений був добре, очевидячки — сільський багатій.
Антип ніби не розібрав, звідки йшов голос. Прижмуривши очі, він водив ними по юрбі. Нарешті, наглядівши багатія, аж перегнув до нього голову і з спокійною погрозою спитав:
— Это ты, кажется, сказал?
Багатій ще більш розсердився.
— А ти на кого це тикаєш? Халамидро! Я тебе як тикну тут, так аж ногами вкриєшся!
— Та бить їх!.. Чого там! У мордяку! — зачулись за ним сердиті голоси з юрби.
Антип вирівнявсь і, ніби нічого не чуючи, строго, коротко кинув до багатія:
— Как фамилия?
Ніхто, очевидячки, нічого подібного не ждав.
Всі притихли і стали переглядатись, хто з усмішкою, а хто з непокійним непорозумінням.
Але багатій аж почервонів весь.
— Та ти хто такий, що хвамилії спрашуєш?! Твоя як хвамилія.
Антипове лице ще більш стало холодним, невблагано-грізним.
— Не хочешь сказать? Хорошо. Староста, ты за это отвечаешь отдельно. Это ты заметь себе… А теперь…
Він помалу, поважно і з таким виглядом, який ясно говорив, що він не хотів, але примушений це зробити, підняв руку, засунув її за пазуху й урочисто, повагом, вийняв свою… велику записну книж-
