Ми то лягали, і я приклавши вухо до вогкої землі, напружено слухав, сподіваючись щось почути; то повзли рачки там, де рідко було дерев; то, як дві тіні, пробігали від стовбура до стовбура й замирали, великими очима дивлячись уперед і ловлячи кожний писк, кожний рух лісу.
А ліс мовчав і ховав у собі свою таємницю. Тут не було вже білих берез, не було метеликів, земля була вогка, чорна, вкрита гнилим листям та безліччю маленьких гілочок, які хруськали під ногами. Напівтьма дивилась на нас вороже, погрозливо, безжалісно.
— Дайте руку… — прошепотіла Муся. Я глянув на неї. Вона була бліда. Очі горіли напруженням і були великі, прекрасні.
«Так, як умирають ті, що дуже люблять життя» — згадалось мені. Я стиснув їй руку, вона мені, але зараз же й забули про себе і знову пірнули в це наближення, в це чекання, в цей майже незалежний від нашої свідомости велетенський протест наших істот.
Серед дерев засіріло.
— Шш!.. — зупинились ми.
Якийсь просвіт… дерева рідше…
«Там!» — мовчки глянули ми одно на одного… Ступили кілька кроків і замерли… Десь тукав дятель… Шашіль гриз дерево… Одірвався сухий лист, зігзагами захитався і впав…
— Шш!..
Ще кілька кроків… Просвіт більший… Засиніло небо… Руки дрижали, під грудьми проходили холодні хвилі, серце гупало…
Я зробив знак, випустив її руку й ми поповзли, безшумно переставляючи коліна й вибираючи руками місця без гілок. Я озирався й дивився на Мусю; з висмикнутим волоссям, з великими, палаючими очима, з міцно стисненими устами, зігнута,
