І дедалі, то погляди наші ставали гострішими, слова пройняті більшою отрутою ненависти, вчинки все більш направлені з певною метою: тільки для нього. Все, що я не робив, я робив для нього. Він також.
Ось він виліз на вікно. Сидить і понуро дивиться в небо. Чогось посміхнувся.
— Слухай, Васюк, може б ти зліз уже?.. Я теж хочу трохи посидіти… Ти цілий день сидиш сьогодні…
— Цілий день? Це оригінально. Я тількищо виліз.
— Я теж хочу сидіти…
Посміхається і злазить.
— Будь ласка, — іронічно поводить рукою до вікна. О, як я його ненавиджу за те, що він зліз!
Вилізаю й сиджу з задоволеним виглядом. Мені зовсім не хочеться сидіти, мені холодно на вікні, небо хмарне, брудне, нічого цікавого. О, як я його ненавиджу за те, що сиджу на вікні з задоволеним виглядом.
Ну, хай-хай! Побачимо…
Ми на нудьгу вже навіть не жалілись. Принаймні, щодо мене, то я іноді майже забував, де я. Забував про свою справу, про покинутих на волі, навіть про волю саму. Я тільки чув і бачив Васюка. Часом, ночі не спав і перебирав, що він сказав мені, яким тоном і як я міг так одповідати йому й чому я не зробив отак або так. Тоді б він не посміхався так єхидно й злорадісно.
Так минали наші дні.
І був раз вечір. Ми лежали непорушно в напівтьмі й мовчали. Я лежав лицем догори і непокійно мій погляд блукав по стелі. Блукав і раптом за щось зачепився. І в той же мент з глибин несвідомого щось штовхнуло моє серце. Боже! Стеля! Дерев'я-
